asauldm | Music

Загальна інформація про альбом

“Into Oblivion” — десятий студійний альбом американського метал-гурту Lamb of God, випущений 13 березня 2026 року на Epic Records у США та Century Media Records у Європі. Це перша повноформатна робота гурту після “Omens” (2022) і десятий альбом саме під назвою Lamb of God; якщо враховувати дебютний період гурту під назвою Burn the Priest, “Into Oblivion” є дванадцятим повноформатним релізом.

Стандартне видання містить 10 композицій загальною тривалістю 39 хвилин 16 секунд. Основні жанрові характеристики — Groove Metal, Metalcore, хоча в окремих композиціях помітні Thrash Metal, Sludge Metal, Alternative Metal та Industrial Metal.

Музично “Into Oblivion” спирається на головну формулу Lamb of God — важкі грувові рифи, синкоповані гітарні партії, потужну ритм-секцію та характерний вокал Randy Blythe. Водночас гурт дозволяє собі більше атмосферних і повільних моментів, чистого вокалу, індустріальних текстур та незвичних для себе структур.

Концептуально альбом значно похмуріший за більшість попередніх робіт. Blythe описав його як реакцію на стрімкий розпад суспільного договору, особливо в американському суспільстві. Його хвилюють політична поляризація, соціальні мережі, ізоляція, дезінформація, культ особистості, втрата довіри між людьми та поступове прийняття речей, які ще кілька десятиліть тому здавалися неприйнятними.

Назва “Into Oblivion” у цьому контексті не є просто апокаліптичною метафорою. Вона описує відчуття, що суспільство поступово рухається до точки, де звичні правила співіснування перестають працювати. При цьому альбом не закликає до пасивного нігілізму: Blythe говорить радше про необхідність чинити опір байдужості, ізоляції та дегуманізації.

Lamb of God

Lamb of God сформувалися в Ричмонді, штат Вірджинія, наприкінці 1990-х як Burn the Priest, а з 1999 року використовують сучасну назву. Гурт став одним із головних представників так званої New Wave of American Heavy Metal, поєднавши традиції американського groove metal із thrash metal, hardcore punk та metalcore.

Ключовий прорив відбувся завдяки “As the Palaces Burn” (2003) та особливо “Ashes of the Wake” (2004). Наступні “Sacrament” (2006), “Wrath” (2009) і “Resolution” (2012) остаточно закріпили за Lamb of God статус однієї з найвпливовіших американських метал-команд XXI століття.

Склад Lamb of God на “Into Oblivion” — Randy Blythe (вокал), Mark Morton (гітара), Willie Adler (гітара, клавішні, програмування), John Campbell (бас) та Art Cruz (ударні). Cruz приєднався до гурту після відходу Chris Adler і на момент “Into Oblivion” уже записував третій альбом із колективом.

Новий альбом став для гурту своєрідним поверненням до творчого азарту ранніх років. Morton пояснював, що музиканти хотіли звільнитися від очікувань жанру, фанатів і ринку та просто створити музику, яка їм самим здається цікавою. Поштовхом стала, зокрема, підготовка до виконання “Ashes of the Wake” на Headbangers Boat у 2023 році: повторне занурення в старий матеріал допомогло Morton і Willie Adler по-новому поглянути на власний підхід до написання рифів.

Особливості створення альбому

Продюсером, інженером, мікс- і мастеринг-інженером “Into Oblivion” став давній партнер гурту Josh Wilbur. Запис проходив у кількох місцях: ударні записувалися в Richmond, гітари та бас — у домашній студії Mark Morton, а вокал Randy Blythe — у легендарній Total Access Recording у Redondo Beach, California.

Total Access має особливе значення для Blythe: студія пов’язана з історією каліфорнійського панк-року та записами Black Flag, Hüsker Dü, Descendents та інших важливих гуртів. Ця деталь добре пояснює, чому в деяких моментах “Into Oblivion” відчувається не лише як металевий, а й як панк-орієнтований альбом.

Важливу роль відіграло повернення гурту до власної історії. Під час виступу на Headbangers Boat у 2023 році Lamb of God повністю виконали “Ashes of the Wake”. За словами Mark Morton і Willie Adler, це допомогло їм заново оцінити старий підхід до написання рифів і стало одним із поштовхів для нового матеріалу.

Окремою особливістю стала робота Art Cruz. Для барабанщика “Into Oblivion” став першим альбомом Lamb of God, який він записував тверезим. Cruz говорив, що це змінило його фізичний і творчий підхід до запису: він був більш присутнім у студії, уважніше ставився до свого тіла й свідомо прагнув грати простіше, якщо саме це було необхідно композиції.

Альбом також не намагався гнатися за трендами. Mark Morton підкреслював, що музиканти хотіли отримати простір для творчості без необхідності відповідати очікуванням жанру чи фанатів. У результаті “Into Oblivion” одночасно повертається до коренів Lamb of God і дозволяє собі більше атмосферних та експериментальних моментів.

Обкладинка та оформлення

Для “Into Oblivion” Lamb of God здійснили одну з найпомітніших візуальних змін у своїй історії — оновили логотип гурту. Старий логотип, заснований на характерному шрифті Papyrus, використовувався десятиліттями та став одним із найбільш упізнаваних елементів образу Lamb of God.

Новий дизайн з’явився саме на “Into Oblivion” і викликав неоднозначну реакцію фанатів. Mark Morton пояснював, що гурт просто хотів створити графічний образ, який відповідав би новій платівці та відчуттю свіжості. Старий логотип при цьому не був остаточно відкинутий — він продовжує використовуватися на мерчі та в інших контекстах.

Артдирекцію альбому здійснив K3n Adams. Особливо цікаво виглядає обмежене Zine CD-видання: воно містить 24 сторінки з рукописними текстами Randy Blythe, студійними фотографіями та оригінальними ескізами обкладинки. Це перетворило фізичне видання на окремий колекційний об’єкт.

Трек за треком

1. “Into Oblivion”

Заголовна композиція відкриває альбом потужним грувом, але вже у вступі присутні електронні елементи, які відрізняють її від класичних записів Lamb of God. Після короткого наростання гурт переходить до важкого рифу, а Randy Blythe одразу задає агресивний тон.

Лірично це своєрідний портрет суспільства, яке добровільно рухається до самознищення. Blythe використовує образи хаосу, страху, війни, дезінформації та “відполірованої брехні”, показуючи світ, у якому вигадка поступово починає замінювати реальність.

Композиція добре виконує роль відкриття альбому: вона не просто демонструє звичний Lamb of God groove, а одразу встановлює його політичний і психологічний контекст.

2. “Parasocial Christ”

“Parasocial Christ” — одна з найбільш агресивних композицій платівки та один із найкращих прикладів її сучасного thrash metal звучання.

Назва відсилає до парасоціальних відносин — одностороннього емоційного зв’язку людини з відомою особою, блогером, музикантом або інтернет-персоною. Blythe переносить цю концепцію у релігійну площину: сучасна аудиторія здатна перетворювати інтернет-кумирів на своєрідних цифрових месій.

Пісня особливо добре працює завдяки контрасту між технічними барабанами Art Cruz, рваними гітарами та майже панічною манерою вокалу. Це один із моментів, де Lamb of God звучать найближче до свого класичного агресивного стилю, але тема залишається абсолютно сучасною.

3. “Sepsis”

“Sepsis” — найбільш експериментальна композиція першої половини альбому. Замість звичного швидкого груву вона починається повільніше, похмуріше й майже індустріально.

Назва є метафорою суспільної хвороби. Медичний термін використовується як образ системи, яка замість боротьби з інфекцією починає атакувати саму себе. У цьому випадку “інфекцією” стають політична поляризація, фанатизм, недовіра та дегуманізація.

Mark Morton пов’язував музичне походження композиції зі старою ричмондською андеграундною сценою, зокрема Breadwinner, Ladyfinger та Sliang Laos. Саме тому “Sepsis” звучить не як випадковий експеримент, а як спроба повернути частину музичної атмосфери, з якої виріс сам Lamb of God.

4. “The Killing Floor”

“The Killing Floor” повертає гурт до більш традиційного groove metal. Важкі гітари, синкоповані удари та жорстка ритміка роблять композицію однією з найбільш безпосередніх на платівці.

Водночас композиція не обмежується одним рифом. Гурт використовує різкі зміни динаміки, короткі атмосферні фрагменти та більш рухливу гітарну роботу.

Текст продовжує загальну тему насильства та соціального розпаду. “Killing floor” стає символом простору, де люди вже не бачать один в одному сусідів чи громадян, а лише противників.

5. “El Vacío”

“El Vacío” — одна з головних несподіванок альбому. Це значно повільніша та атмосферніша композиція, у якій чисті гітари та більш стримана вокальна манера створюють майже похмурий пост-гранжевий настрій.

Назва перекладається з іспанської як “порожнеча”, і саме відчуття внутрішнього вакууму стає центральним для композиції.

Особливо цікаво, що пісня відходить від традиційного Lamb of God groove. Її можна порівняти радше з похмурим sludge/alternative metal, а деякі критики відзначали майже Alice in Chains-подібну атмосферу. Це один із найкращих прикладів того, як гурт використовує паузи та простір, а не лише силу.

6. “St. Catherine’s Wheel”

“St. Catherine’s Wheel” знову різко підвищує інтенсивність. Тут поєднуються groove metal, thrash, metalcore та окремі nu-metal-подібні інтонації.

Гітарний дует Morton/Adler працює особливо активно: основні рифи доповнюються мелодійними переходами та сольними фрагментами. Art Cruz при цьому не намагається перевантажити композицію технічною грою — його ударні переважно служать для посилення груву.

Композиція добре демонструє головну перевагу пізнього Lamb of God: музиканти вже не намагаються доводити, наскільки швидко або складно вони можуть грати. Вони концентруються на тому, щоб кожен риф мав фізичну вагу.

7. “Blunt Force Blues”

“Blunt Force Blues” — одна з найбільш характерних для класичного Lamb of God композицій на альбомі.

Пісня безпосередньо пов’язана з Ричмондом і місцевою музичною сценою, на якій виріс гурт. Blythe згадував, що музиканти навчалися грати, слухаючи та спілкуючись з іншими місцевими гуртами. Для них ці музиканти були не менш важливими, ніж великі групи з інших міст.

Музично це майже концентрована формула Lamb of God: південний groove, різкі гітари, потужний бас і вокал Blythe. Але за рахунок більш живої атмосфери композиція звучить не як самоповторення, а як свідоме повернення до витоків.

8. “Bully”

“Bully” — одна з найбільш прямолінійних і агресивних пісень другої половини альбому.

Гурт використовує короткі рифові фрази, різкі зупинки та щільний ритм, створюючи відчуття постійного тиску. Тут практично немає необхідності в складній аранжировці — композиція працює завдяки фізичній силі рифів.

Тема булінгу вписується у ширший контекст платівки: проблема не лише в конкретній агресивній людині, а в культурі, яка дозволяє принижувати інших, якщо вони належать до “неправильної” групи.

9. “A Thousand Years”

“A Thousand Years” — ще один більш атмосферний момент альбому. Композиція використовує повільніший темп, темні гітарні текстури та відчуття тривоги.

На відміну від “Parasocial Christ” або “Bully”, тут немає постійної атаки. Напруга створюється поступово, завдяки повторенню та темному звучанню.

Саме такі композиції допомагають “Into Oblivion” не перетворитися на 39-хвилинний потік однакових groove metal рифів. Вони створюють необхідний контраст і показують, що Lamb of God у 2026 році цікаві не лише тоді, коли грають максимально важко.

10. “Devise / Destroy”

Фінальна “Devise / Destroy” завершує альбом максимально енергійно. Назва — гра слів навколо створення та руйнування — фактично підсумовує всю концепцію платівки.

Гурт повертається до більш швидкого й прямого звучання, поєднуючи groove metal, thrash та панківську агресію. Вокал Blythe звучить особливо жорстко, а ритм-секція створює відчуття фінального ривка.

Це доречний фінал: альбом протягом майже 40 хвилин описує суспільство, яке руйнує власні основи, але остання композиція не залишає слухача в стані повної пасивності. “Devise / Destroy” звучить як нагадування про те, що руйнування — також результат людських рішень, а отже, не все визначено наперед.

Сприйняття критиками та слухачами

Професійна реакція на “Into Oblivion” виявилася переважно дуже позитивною. На Metacritic альбом має 84/100 на основі шести професійних рецензій, причому всі шість класифіковані як позитивні. На Album of the Year середня оцінка критиків становить 81/100 на основі 11 рецензій.

Kerrang! — 4/5. Nick Ruskell назвав “Into Oblivion” чи не найкращою роботою Lamb of God за останні десять років. На його думку, гурт не винайшов себе заново, але звучить значно більш енергійно та голодно, ніж на кількох попередніх платівках. Особливо він відзначив “Sepsis”, “St. Catherine’s Wheel”, “Parasocial Christ” та похмурі “El Vacío” і “A Thousand Years”.

Consequence — 91/100. Видання позитивно оцінило темп і динаміку платівки: 39 хвилин проходять настільки швидко, що після завершення виникає бажання одразу запустити альбом знову. Це важлива оцінка для гурту, якому іноді дорікали за повторюваність пізнього матеріалу.

Metal Hammer — 80/100. Stephen Hill побачив у “Into Oblivion” поєднання знайомої Lamb of God формули з більш цікавим динамічним діапазоном. Для нього це фактично пізньокар’єрне відродження гурту.

Classic Rock — 80/100. Видання звернуло увагу на те, що альбом містить усі характерні компоненти Lamb of God, але водночас знаходить достатньо простору для розвитку й нових музичних рішень.

AllMusic — 70/100. Тут акцент зроблено на соціально-політичній ліриці та суміші thrash, sludge, groove metal і metalcore. Оцінка нижча, ніж у більшості металевих видань, але навіть вона описує альбом як потужну та послідовну роботу.

Отже, критичний консенсус досить чіткий: “Into Oblivion” не є революційною зміною стилю, але це одна з найбільш переконливих пізніх робіт Lamb of God.

Серед слухачів реакція трохи стриманіша. На Album of the Year користувацька оцінка становить приблизно 73/100 на основі понад 800 оцінок, а близько 77% користувачів позначили альбом як такий, що їм подобається. Частина слухачів особливо хвалить “Sepsis”, “Parasocial Christ”, “Blunt Force Blues” та “Bully”; інші вважають альбом занадто передбачуваним і сумують за більш сирим звучанням ранніх робіт.

Таким чином, головна суперечка навколо “Into Oblivion” не стосується якості виконання. Майже ніхто не заперечує, що Lamb of God грають професійно й дуже потужно. Питання радше в тому, чи достатньо цього, якщо слухач очікує від гурту нового творчого прориву.

Місце в дискографії

“Into Oblivion” займає цікаве місце між двома тенденціями у пізній історії Lamb of God.

З одного боку, це альбом, який повертає гурт до фундаменту: groove metal, thrash, агресивні рифи, панківська енергія та соціально заряджена лірика. З іншого — він не є простим поверненням до “Ashes of the Wake” чи “Wrath”. “Sepsis”, “El Vacío” та “A Thousand Years” демонструють бажання працювати з атмосферою, простором і повільнішою динамікою.

Саме тому “Into Oblivion” краще сприймати не як ретро-альбом, а як переосмислення власної формули. Lamb of God знають, що їхнє фірмове звучання вже давно сформоване, тому замість повного перезапуску вони змінюють пропорції всередині нього.

Важливо й те, що гурт записав цю платівку вже після більш ніж двох десятиліть кар’єри. Для молодої групи відсутність радикальної зміни стилю могла б виглядати як застій. Для Lamb of God це радше усвідомлений вибір: вони вже не повинні доводити, що можуть грати швидко або технічно.

За результатом “Into Oblivion” можна поставити вище за частину пізнього матеріалу, особливо завдяки кращому балансу між агресією та атмосферою. Водночас до рівня “Ashes of the Wake” або “Wrath” він не претендує — і саме тут думки фанатів та критиків найбільше розходяться.

Кому сподобається

“Into Oblivion” насамперед варто рекомендувати шанувальникам класичного Lamb of God, які хочуть почути сучасну версію фірмового groove metal гурту без радикальної зміни стилю.

Альбом також підійде фанатам Pantera, Sepultura, DevilDriver, Machine Head, Gojira та Malevolence — особливо тим, кому подобається поєднання важких рифів, thrash metal, hardcore-енергії та соціально орієнтованої лірики.

Якщо найбільше подобаються “Sepsis” та “El Vacío”, варто звернути увагу на слухачів, які цінують sludge, atmospheric metal, industrial textures та похмурий alternative metal, а не тільки традиційний groove.

Натомість альбом може розчарувати тих, хто очікує другого “Ashes of the Wake” або радикального експерименту. Також він навряд чи переконає слухачів, яким не подобається характерний рифовий підхід Lamb of God: навіть найекспериментальніші композиції все одно залишаються частиною їхньої музичної мови.

Підсумок

“Into Oblivion” — це не спроба Lamb of God довести, що вони досі можуть бути найагресивнішим гуртом на сцені. Це альбом про інше: що робити з цією агресією після 25 років кар’єри.

Найсильніша сторона платівки — поєднання досвіду та свіжого відчуття мети. “Parasocial Christ”, “Sepsis”, “Blunt Force Blues” і “El Vacío” показують різні сторони гурту, але всі вони залишаються впізнаваними як Lamb of God.

Головний недолік — нерівномірність новизни. Частина композицій справді звучить так, ніби гурт відкрив новий простір для розвитку, тоді як інші просто дуже добре виконують уже знайому формулу. Для одних слухачів це буде ознакою стабільності, для інших — доказом того, що Lamb of God могли ризикнути більше.

У підсумку “Into Oblivion” можна назвати однією з найкращих пізніх робіт Lamb of God. Це не новий “Ashes of the Wake”, але йому й не потрібно ним бути. Це зрілий, злий, політичний і музично впевнений альбом гурту, який після трьох десятиліть усе ще здатен звучати небезпечно.

Схоже звучання та що послухати далі

“Lose Your Self” тут не варто плутати з простим поверненням до старого groove metal. Найцікавіше в “Into Oblivion” — постійне зіткнення класичної американської металевої школи з більш атмосферним та експериментальним підходом. Тому найкращі альбоми для продовження — не лише прямі копії звучання, а роботи, де groove, thrash, hardcore та соціальна агресія існують одночасно.

Особливо добре нова платівка Lamb of God вписується в традицію американського важкого металу, що виросла з Pantera та hardcore-сцени, але згодом увібрала елементи metalcore, sludge та сучасного thrash. Якщо “Into Oblivion” сподобався саме за баланс знайомого й нового, варто рухатися як назад до класики Lamb of God, так і до гуртів, які сформували або розвинули їхню музичну мову.

Lamb of God — “Wrath” (2009)

Pantera — “The Great Southern Trendkill” (1996)

Sepultura — “Quadra” (2020)